Наша квітуча, щедра талантами полтавська земля дала світові сотні імен творців художнього слова. Серед них і ім'я нашого земляка, прозаїка, мемуариста, лауреата Шевченківської премії(1981), духовного батька «шістесятників», людини з величезним почуттям гумору Анатолія Андрійовича Дімарова, 100-ліття якого відзначається 17 травня.

Народився майбутній український письменник 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім’ї учителя Андроніка Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.

У дитинстві письменник пережив тяжкі роки колективізації, страшний Голодомор 1933 року. З перших днів Другої світової війни брав участь у боях з фашистами, потрапив до окупації, став командиром партизанського загону, був поранений.

У повоєнні роки працював у газеті «Радянська Волинь». У 1949 році він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Здобував вищу освіту у літературному та педагогічному інститутах. Закінчивши навчання, працював у різних видавництвах.

Літературний доробок письменника становить кілька десятків томів. Зокрема, Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди». У 1960-х роках роман «І будуть люди» виходив частинами (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав Дімарова ще раніше. Уже його перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалася на Полтавщині. У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932—1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії (ідеться про романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974—1980). Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» був удостоєний Шевченківської премії.

Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок і для дітей:

«Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик». Серед них і автобіографічна повість «На коні і під конем» - весела історія про збитошного хлопця, з яким увесь час трапляються кумедні пригоди. В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев’яного чоловічка.

2012 рік для Анатолія Дімарова був особливим. Він отримав відзнаку «Золотий письменник України», а в грудні 2012 року Патріарх Філарет нагородив Анатолія Дімарова Орденом Христа Спасителя. Тільки від ордена Ярослава Мудрого IV ступеня письменник відмовився – не хотів нагороди з рук Януковича. Вважав, що «не може прийняти з рук людей, «які штовхають країну у прірву».

Український інститут національної пам’яті у листопаді 2016 року вніс ім’я Анатолія Дімарова (посмертно) до проєкту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе.

Помер Анатолій Андрійович Дімаров 29 червня 2014 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

Читаємо та віримо в Перемогу!