Для багатьох дітей ляльковий театр — це перше знайомство з світом театрального мистецтва, згадки про який зустрічаються ще в античній літературі, відомо також, що в і Давньому Єгипті були театралізовані вистави релігійного змісту з використанням ляльок богів.

Нашому театру ляльок "Котигорошко" шість років. Учасниками гуртка є діти 5-10 класів. Вистави показуємо не лише для учнів школи, а й для вихованців дитячого садка "Сонечко".

https://drive.google.com/file/d/1kzo7ZhLTqsgBQPbtddv87qjo4BXsd2Ev/view?usp=sharing

 21 листопада 2020 року у Сиваській ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 відбулося тематечне свято присвячене Всесвітньому  дню дитини "У центрі Всесвіту дитина"

Учасники заходу учні 4-го класу

До маленьких глядачів під час свята завітав у гості ляльковий театр "Котигорошко" з виставою "Лісова хроніка"

 

 

У Сиваській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2  

20 листопада 2020 року для  учнів 11 класу пройшов тренінг до Дня гідності та свободи

Мета: показати учням, наскільки важливим є почуття власної гідності у кожної окремої людини та народу в цілому; вшанувати патріотизм і мужність громадян-учасників Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013-2014 років; виховувати в учнях почуття національної самосвідомості, гідності та громадянської активності, любові до рідної країни; розвивати бажання стати гідними громадянами України.

Найголовніше в житті людини-       зберегти свою людську гідність всупереч усьому. Тому що людина без гідності – неповноцінна людина, а народ без гідності – це вже не народ. Ада Роговцева

Завершився тренінг  словами Ліни Костенко: «А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни».

 Толерантність - це мистецтво жити з іншими людьми та з іншими ідеями.

                                                                                                       Кофі Аннан

 

 

16 листопада у всьому світі відзначається Міжнародний день толерантності

Його запровадили у 1996 році за рішенням Генеральної Асамблеї ООН. Саме цього дня ЮНЕСКО ухвалило Декларацію принципів терпимості (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_503). У Декларації йдеться про рівність усіх людей, незалежно від їхнього віросповідання, етнічної належності чи кольору шкіри. Ця Декларація розвиває принципи, які були сформульовані ще у 1948 році у Загальній декларації прав людини.

Як заявлено в Декларації принципів терпимості, «терпимість – це те, що робить можливим досягнення миру та веде від культури війни до культури миру».

Терпимість, йдеться у статті першій, означає повагу, прийняття та правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів вияву людської індивідуальності. Їй сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті та переконань.

Терпимість – це гармонія у різноманітті. Це не тільки моральний обов’язок, але й політична та правова потреба.

Пропагування терпимості має особливу важливість в сьогоднішню епоху стрімкого посилення глобалізації, мобільності та взаємозалежності.

Різноманіття – це безцінна перевага, проте вона може виступати й джерелом напруги. Конфлікти на національному, етнічному, релігійному, конфесійному, політичному та інших підґрунтях стали ознакою сьогодення і в нашій країні. Але толерантність спроможна розряджати потенційні конфлікти.

Водночас, Декларація чітко формулює положення про те, що у повсякденному житті толерантність – це не бездіяльність, а активна життєва позиція, суть якої полягає не стільки в тому, щоб терпіти чужий спосіб життя, поведінку, звичаї, почуття, думки, ідеї або вірування, але охоче визнавати та приймати поведінку, переконання і погляди інших людей, які відрізняються від своїх власних.

Разом із тим, прояв толерантності який співзвучне принципу поваги до прав людини, не означає терпиме ставлення до соціальної несправедливості, злочинів та правопорушень, відмову від своїх поглядів або поступку перед чужими переконаннями.

Толерантність (терпимість) означає, що кожен вільний дотримуватися своїх переконань і визнавати таке ж право за іншими.

Так, люди за своєю природою розрізняються за зовнішнім виглядом, соціальним станом, мовою, статтю, поведінкою і цінностями. Цей перелік критеріїв відмінності можна продовжувати без кінця.

Ми всі різні. Але ми всі рівні. Як говориться в чудовій рекламі «Ініціативи розмаїття» - «у нас більше спільного, ніж ви думаєте». Тож кожна людина має право жити в мирі та зберігання своєї індивідуальності. А це означає, що бути толерантним не значить залишатися пасивним перед обличчям расизму, ксенофобії, гендерної або расової дискримінації, сексизму, ейджизму, насильства тощо, або ж мовчати, коли люди стикаються із жорстоким ставленням.

Декларація принципів терпимості звертається й до держав, які мають гарантувати створення справедливого законодавства, дотримання правопорядку, судово-процесуальних та адміністративних норм. У статті 2 Декларації говориться, що для того, щоб зробити суспільство більш терпимим, держави мають ратифікувати існуючі міжнародні конвенції з прав людини, і, якщо це необхідно, розробити нове законодавство з метою забезпечення в суспільстві принципу рівних прав та можливостей для всіх груп та окремих людей.

До цього положення варто додати, що ратифікація документів та створення законодавства це лише так назвемо «матеріальна» умова для формування реальної толерантності в суспільстві. За прикладами далеко не потрібно ходити. І сьогодні, ратифікувавши основні міжнародні документи із захисту прав людини, наша держава та суспільство ще далекі до того, щоб стверджувати, що толерантність – це ознака нашого життя.

Впевнена, що толерантності потрібно вчитися і можна навчитися. Оскільки толерантність – це здатність людини, спільноти, держави чути і поважати думку інших, невороже зустрічати відмінне від своєї думки. Навчання починається з дітей, яких варто вчити бути просто «такими як всі», а, поважаючи інших, висловлювати свою точку зору та відстоювати власну позицію. Тож ЮНЕСКО пропонує відзначати День толерантності у школах і вищих навчальних закладах усіх країн-членів Організації Об’єднаних Націй.

Погодьтесь, толерантність – це привілей сильних і розумних, які не сумніваються у своїх здібностях просуватися на шляху до істини через діалог і різноманітність думок та позицій, які не боятися загубити власну індивідуальність, і які вміють поважити інших.

У Міжнародний день толерантності підтверджується ідея про те, що різноманіття, втілене в думках, віруваннях і діях, є цінним даром, а не загрозою, і варто прагнути до побудови такого суспільства, в житті якого укорінився цей основний ідеал.

Мир не можливий без терпимості, а розвиток та демократія неможливі без миру.

Чи замислювалися ви коли-небудь над питаннями толерантності? Чи є терпиме ставлення до людей ознакою Вашої особистості? Чи відчуваєте Ви толерантне ставлення до себе?

 

Сьогодні варто замислитися над цим і зробити себе і світ хоч на краплину добріше та толерантніше.

 Екскурсія в село Кринки... Садиба Остапа Вишні... 131 рік

Скільки доброти було в обличчі,

Скільки мудрості в очах було,

Як дивився приятелю в вічі

Любий наш Михайлович Павло!

Ну, а вмів же бути і суворим,

І безжальним бути Вишня міг,

Як назустріч чорним поговорам

Підіймав свій праведний батіг!

Максим Рильський

Цікаві факти із життя Остапа Вишні:

• у Остапа Вишні було шістнадцятеро рідних сестер і братів
• за освітою – військовий фельдшер
• є засновником нового жанру – усмішка. Він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» більш українське від «фейлетону»
• псевдоним "Остап Вишня" вперше з'явився в 1921 році
• письменника називали "найбільш знаним в Україні після Шевченка і поруч із Леніним"
• був редактором відомого гумористичного журналу «Перець»
• найперша книжка, яку прочитав письменник була «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя
• найближчий друг Остапа Вишні – М. Рильський. Товаришував з М. Хвильовим та М. Кулішем

ЮВІЛЕЙНІ ДАТИ

МИКОЛА СИНГАЇВСЬКИЙ − РОДОМ ІЗ ПІСНІ 

 Миколу Федоровича Сингаївського за його ніжні ліричні поезії прийнято називати поліським соловейком. Разом з братом Петром (також поет, що пише вірші українською й російською мовами) вони завітали в літературу з одного батьківського села. Дитинство і юність обох пройшли в краю жита і картоплі, блакитного льону і червоних гранітів. Село Шатрище (за півтора кілометра – Сингаї) на Коростенщині заховалось серед зеленошумних сосняків поблизу тихоплинної річки Уж. Понад селом звивистою струною витягнулась шосейна магістраль Київ-Варшава. А весною село потопає в білосніжному цвітінні яблунь і вишень. Трохи смутком віддає, що за декілька десятків кілометрів на північний схід село відчуло радіаційного дощу з Чорнобильської АЕС... З самої ранньої весни до пори дозрівання осінніх яблук по луках бродять лелеки поблизу села. Це вселяє віру, що життя торжествує: трудівники засівають ниву, пастухи пасуть корів, школярі поспішають ранком до навчання... 

Ось як прочулено писав Микола Сингаївський про свій отчий край: 

Я родився на Поліссі, 

де в сусідах добрі села – Сингаї,

 Пашини, Грозимо, Бехи, 

Воронево, Межирічка, 

Хотинівка, Лісовщина,

 Ходаки і Зубівіцина.

 В небагатому, зеленошумному

 Поліссі всі шукали долі-пісні –

 весняної, вересневої, не сумної а веселої. 

В кожного своя історія, 

горем биті, та невтореті. 

велелюдні, розпросторені, 

тричі сходжені дороги, 

свої радощі, печалі і тривоги

 

Дніпрова Чайка — українська письменниця. Дружина українського громадського діяча, письменника та публіциста Василевського Феофана Олександровича.

Дніпрова Чайка – літературний псевдонім (тахаллус) української письменниці Людмили Олексіївни Березіної (Василевської). Л.О.Березина народилась 1 листопада 1861 р. у родині священика у с. Карлівка Херсонської губ. (Нині це село Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області). В 1879 р. вона закінчила Одеську гімназію і працювала як учителька. В 1885 р. вона переселилась до Херсона, де познайомилась з українським інтелігентом (губернським статистиком) Феофаном Олександровичем Василевським. Невдовзі вони оженились, мали дітей – Оксану, Вячеслава, Наталку. Літературна діяльність Дніпрової Чайки розпочалась ще в гімназії. В 1885 р. в одеському українському альманасі «Нива» були опубліковані її перші твори. В подальшому вона друкувала свої твори у Галичині (в альманасі «Перший вінок», журналах «Правда», «Зоря», «Дзвінок»). Серед її творів – поезії, драми, казки, оповідання, переклади.

В 1889 р. влада заборонила Ф.Василевському проживати в Херсоні, вся родина переїхала у с. Королівка (нині Фастівського району Київської області), де жила до 1895 р. Тут Дніпрова Чайка записала ряд народних пісень.

Велика творча дружба поєднувала Дніпрову Чайку з Миколою Лисенком. Для нього вона написала лібретто трьох дитячих опер («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна»), з її голосу Лисенко записував народні пісні.

Померла письменниця 13 березня 1927 в с. Германівка (нині Обухівського району Київської обл.). Похована у Києві на Байковому кладовищі. 

Життя - мов казка

Життя - мов казка... А хіба ж ні? Та ми всі живемо так, що хоч казку про кожного пиши.

Якщо уважно придивитися, то повсякдень з нами відбувається щось незвичайне, загадкове - героїчне або трагічне, радісне чи сумне, добре або погане. Кожен з нас може стати або святим Богатирем, або злим Чудовиськом, мудрим Вічником, або страшною Відьмою. Ото живеш та й думаєш: “А хто ж я в цій Казці Життя?..”

В казці - прадавні уявлення українців про світобудову, про першопочаток, про Трійцю, про рай, про добро і зло, про вічність. В казці - квінтесенція містичного світогляду нашої сивої давнини, наших далеких пращурів. Так би мовити - найсуттєвіша сутність буття.

Хочемо ми того чи не хочемо, але всі разом ми - велика казка земного життя, через яку подумки споглядаємо далі і далі - в життя святе, небесне, райське, вічне...

Виходить так, що казка веде нас в безсмертя.

Вічна Казка про Вічне Життя.

Ось чому казкарі - це Божі люди, через яких і ми пізнаємо Божу Істину, щоб жити в Доброті, Правді, Свободі, Красі і Радості. Щоб святим було наше життя.

Істина Буття безкінечно, невичерпно різномаїта. Вона може бути осягнута тільки умовно, алегорично, казково. Відчути її можна тільки здивованим подихом казки.

Звідки ж беруться наші казкарі? Та яке питання!? Звісно ж, з Слобожанщини, Січеславщини, з Дикого Степу, з Козацької вольниці. Мова цих казок пахне євшан-зіллям, ковилем, чебрецем, безкрайнім роздоллям, блакитним небом, родючою землею, щедрою гостинністю, душевною добротою, мудрою радістю...

І все це - про казкаря Івана Манжуру, родом з Слобожанщини (1 листопада 1851, Харків - 15 травня 1893, Катеринослав), якого доля привела в Рубанівське, звідки він, за підтримкою Івана Григоровича Василенка та його дружини Катерини Павлівни (ігуменії Єлисавети), від села до села, від хутора до хутора, від містечка до містечка обійшов майже всю південну степову Україну, збираючи зернятка української народної мудрості. Отак і не зникли в безвісті такі геніальні казки прямо з народних вуст, як “Трьомсин-Богатир”, “Іван Голик”, “Казка про хитрого Лисовина”, “Лиха Година” та багато інших, десь аж за тисячу!

Ось чому Іван Манжура мав повне право сказати про себе: “Я син твій, нене Україно!” Великий син великого народу! Геніальний казкар!