Дніпрова Чайка — українська письменниця. Дружина українського громадського діяча, письменника та публіциста Василевського Феофана Олександровича.

Дніпрова Чайка – літературний псевдонім (тахаллус) української письменниці Людмили Олексіївни Березіної (Василевської). Л.О.Березина народилась 1 листопада 1861 р. у родині священика у с. Карлівка Херсонської губ. (Нині це село Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області). В 1879 р. вона закінчила Одеську гімназію і працювала як учителька. В 1885 р. вона переселилась до Херсона, де познайомилась з українським інтелігентом (губернським статистиком) Феофаном Олександровичем Василевським. Невдовзі вони оженились, мали дітей – Оксану, Вячеслава, Наталку. Літературна діяльність Дніпрової Чайки розпочалась ще в гімназії. В 1885 р. в одеському українському альманасі «Нива» були опубліковані її перші твори. В подальшому вона друкувала свої твори у Галичині (в альманасі «Перший вінок», журналах «Правда», «Зоря», «Дзвінок»). Серед її творів – поезії, драми, казки, оповідання, переклади.

В 1889 р. влада заборонила Ф.Василевському проживати в Херсоні, вся родина переїхала у с. Королівка (нині Фастівського району Київської області), де жила до 1895 р. Тут Дніпрова Чайка записала ряд народних пісень.

Велика творча дружба поєднувала Дніпрову Чайку з Миколою Лисенком. Для нього вона написала лібретто трьох дитячих опер («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна»), з її голосу Лисенко записував народні пісні.

Померла письменниця 13 березня 1927 в с. Германівка (нині Обухівського району Київської обл.). Похована у Києві на Байковому кладовищі. 

Життя - мов казка

Життя - мов казка... А хіба ж ні? Та ми всі живемо так, що хоч казку про кожного пиши.

Якщо уважно придивитися, то повсякдень з нами відбувається щось незвичайне, загадкове - героїчне або трагічне, радісне чи сумне, добре або погане. Кожен з нас може стати або святим Богатирем, або злим Чудовиськом, мудрим Вічником, або страшною Відьмою. Ото живеш та й думаєш: “А хто ж я в цій Казці Життя?..”

В казці - прадавні уявлення українців про світобудову, про першопочаток, про Трійцю, про рай, про добро і зло, про вічність. В казці - квінтесенція містичного світогляду нашої сивої давнини, наших далеких пращурів. Так би мовити - найсуттєвіша сутність буття.

Хочемо ми того чи не хочемо, але всі разом ми - велика казка земного життя, через яку подумки споглядаємо далі і далі - в життя святе, небесне, райське, вічне...

Виходить так, що казка веде нас в безсмертя.

Вічна Казка про Вічне Життя.

Ось чому казкарі - це Божі люди, через яких і ми пізнаємо Божу Істину, щоб жити в Доброті, Правді, Свободі, Красі і Радості. Щоб святим було наше життя.

Істина Буття безкінечно, невичерпно різномаїта. Вона може бути осягнута тільки умовно, алегорично, казково. Відчути її можна тільки здивованим подихом казки.

Звідки ж беруться наші казкарі? Та яке питання!? Звісно ж, з Слобожанщини, Січеславщини, з Дикого Степу, з Козацької вольниці. Мова цих казок пахне євшан-зіллям, ковилем, чебрецем, безкрайнім роздоллям, блакитним небом, родючою землею, щедрою гостинністю, душевною добротою, мудрою радістю...

І все це - про казкаря Івана Манжуру, родом з Слобожанщини (1 листопада 1851, Харків - 15 травня 1893, Катеринослав), якого доля привела в Рубанівське, звідки він, за підтримкою Івана Григоровича Василенка та його дружини Катерини Павлівни (ігуменії Єлисавети), від села до села, від хутора до хутора, від містечка до містечка обійшов майже всю південну степову Україну, збираючи зернятка української народної мудрості. Отак і не зникли в безвісті такі геніальні казки прямо з народних вуст, як “Трьомсин-Богатир”, “Іван Голик”, “Казка про хитрого Лисовина”, “Лиха Година” та багато інших, десь аж за тисячу!

Ось чому Іван Манжура мав повне право сказати про себе: “Я син твій, нене Україно!” Великий син великого народу! Геніальний казкар!