Жиленко Ірина Володимирівна народилася 28 квітня 1941 року в м. Києві. Ірина – дитя війни, вона залишилася сиротою ще в зовсім маленькому віці й знайшла підтримку в іншій родині. Дитинство Іраїди (офіційне імя поетки) пройшло на Черкащині, у Звенигороді.  Туди її віддали батьки до родичів, ховаючи від війни. 

Після війни Жиленко повернулася до Києва. Важко переживала несприйняття однокласниками її україномовності, горнулася до вчительки української мови та літератури Діни Іванівни Попель, яка її підтримувала та заохочувала до творчості. Перший вірш Ірина Жиленко написала у вісім років. А у вісімнадцять перші публікації з’явилися у газеті «Київська правда» – з передмовою Валентина Лагоди. 1964 року вийшли друком дві книжки І.Жиленко - «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». А вже 1965 року з´явилася поетична збірка «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі.

З-під пера Ірини Жиленко вийшло близько двадцяти збірок віршів, творів для дітей, книги спогадів. За книгу віршів «Дівчинка на кулі» у 1987 році її вшановано літературною премією імені Володимира Сосюри; за збірку «Вечірка у старій винарні» у 1996 році присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка. Ірина Жиленко все життя писала щоденники. Вони лягли в основу її книги спогадів про шістдесятників «Homo feriens», яка побачила світ у 2011 році. 2012 року за цю книгу письменниця була удостоєна премії імені Василя Стуса.

Ірина Жиленко померла 3 серпня 2013 року, письменниця помандрувала до свого лицаря…

Там, за осінньою горою, розкрились сонячні врата.

Я крізь життя пройшла, мов промінь, — пора у сонце повертать.

Цей світ без мене проживе. Хоча й не так, як жив зі мною.

Назад до себе не позве мене майбутньою весною.